Натка тихо та обережно перебігала від дерева до дерева, стараючись не залишати слідів за собою. В руках вона міцно зжимала маленький пістолет, сподіваючись, що сьогодні він їй не знадобиться. Серце її, здавалось, от-от вистрибне, та розум залишався чистим, за що дівчина була вдячна чи то небесам, чи то сама собі. Вона не була солдатом, не проходила особливо складних чи напружених тренувань. Їй було страшно. Але дівчина вперто, хоч і обережно, прямувала до своєї мети – зрозуміти, що трапилось і куди в біса подівся її друг. А для цього необхідно було трішки пограти в солдати. Ба навіть в партизани.

Після того, як В’ячеслав Штомін, видатний науковець, доктор наук та найближчий друг Натки зник, вона вперше задумалась, скільки значили його дослідження. Вона завжди розуміла, що це серйозні експерименти, за якими стоять не менш серйозні люди та організації, та не думала, що настільки. Більшість сусідів вважали, що вчений просто кудись поїхав, що його перевели у відділення УАН в якомусь іншому місті. Але Натка ясно бачила, що це не так. По-перше, він би їй сказав. Звісно, вона була  в Англії в той момент, і через певні непорозуміння з візою вийти з нею на зв'язок було складно. Але Слава мав такі зв’язки та можливості, що при бажанні запросто з нею зв’язався би. Та і зараз, вже будучи в Україні, вона не могла ніяк з ним зв’язатись. Ні мейл, ні телефон, нічогісінько. А проте, не це в першу чергу турбувало дівчину у його від’їзді. Зникло все, що вказувало на його досліди. Вдома не виявилось жодного клаптика паперу з розрахунками, в стаціонарному комп’ютері не було і сліду наукової діяльності… І, що найголовніше, на місці, де раніше була невелика лабораторія, в якій він іноді працював, зараз була громадська пральня.

Ситуація була складна, і Натка не знала, з якого кінця братись за пошуки друга. З одного боку, вона хотіла хоча б впевнитись в тому, що він живий. З іншого – розуміла, що якщо його забрали через дослідження, а з нею навіть не спробували зв’язатись, то очевидно ніхто не знав про її вміння користуватись Словом.

Догрались ми з тобою, так, Слава? – сумно похитала головою дівчина та пішла в університет продовжувати академку ще на два місці – хто знає, на скільки можуть затягнутись пошуки. Потім випила кави, подумала над тим, що може їй стати необхідним в критичній ситуації, та склала невеликий список речей, які вирішила додати до свого інвентарю. Окрім зброї та роликів, вона включила в список  ноутбук, телефон, зарядки до них, окуляри… та маленьку, практично невагому флешку, де зберігалась інформація про досліди, які Слава проводив над нею. Корпус флешки був зроблений на замовлення, у вигляді маленького круглого медальйону. Одягати його Ната поки що не хотіла. Додала до речей аптечку, та глибоко вдихнула.

Елаван – спокійно сказала дівчина, і речі зникли, прикрившись тонкою імлою на долю секунди розрідженої структури повітря. Цей момент завжди її заворожував.

Далі визначити свої дії було складніше. Натка довго перебирала в голові різні варіанти того, звідки почати пошуки. Обійшовши кілька місць, де іноді бував Слава, вона таки згадала приблизне розташування бази, про яку він колись згадував. Ця база видавалась дівчині дещо зло віщою ще тоді, коли про неї говорив Слава. Сама Ната ще бувала на ній, та це не завадило не лише знайти її, а й роздивитись на знімках з  космосу. Витративши на підготовку та тренування ще кілька днів, вона нарешті зібралась з духом та вирушила туди.

І ось, вона, неначе партизан, крадеться, прихована деревами, все ближче до численних будівель всередині бази. Навіть пройти в ліс виявилось складно, і хоч вона і не хотіла цього робити, довелось застосувати Слово на частину ґрат, щоб швидко пройти повз діру на місці металевих прутів  та повернути їх назад. Вільної маси слова було ще достатньо, але Натка не любила брати на Слово що-небудь. Хоча, в критичній ситуації бажання вижити переважало цю нелюбов.
Повільно, але досить впевнено, вона просувалась углиб лісу. Та щойно вона на секунду розслабилась, з-за дерева вийшов незнайомий їй юнак. Холодним поглядом пронизуючи дівчину, він вимовив: Хатар і дістав прямо з повітря перед нею катану. Ще якусь мить Ната невідривно слідкувала за відточеними плавними рухами та прокручувала в голові мить появи меча.

То ось як воно виглядає збоку, - подумала вона, і тільки тоді до неї дійшло, що попереду стоїть дуже небезпечний супротивник. Швидко оцінивши його вміння, Натка сховала пістолет та прийняла улюблену бойову стійку. Кулі до нього не долетять, а ось битись, зберігаючи дистанцію, вона вміла добре. Юнак дістав катану та теж прийняв стійку. Почався бій. Натка зосереджено слідкувала за рухами хлопця, він же безпристрасно нападав і підбирався все ближче. Дівчина вміло ухилялась, та цього явно було недостатньо. Пожалкувавши, що не додала до свого інвентарю катану, вона всміхнулась та подумала, що ще не пізно це виправити. Насилу ухилившись від різкого неочікуваного випаду, вона вимовила: Елаван! – і катана опинилась поряд з аптечкою та іншими речами у невідомій пустоті. Юнак завмер на долю секунди, а потім різко запитав:
- Хто ти і що тут робиш?
Дивно, не очікувала питань, - подумала Натка та, плавно відскочивши на крок назад, завмерла навпроти хлопця.
- Мене звати Ната. Я прийшла дізнатись, що трапилось з одним вченим, і де він зараз.
- Це можна було зробити в довідці, - холодно відповів юнак.
- Я питала вже не лише там, - всміхнулась Ната, - от тільки ніхто не знає, де зараз доктор Штомін.
- Штомін? – різко перепитав хлопець, - навіщо він тобі? І чому ти прийшла саме сюди?
- Він мій друг. І саме він розповів мені про це місце, тому я тут. Але мене так само цікавить, хто ти. І навіщо зупинив мене? Ти не схожий на звичайного охоронця.

Отредактировано Натка (2012-06-21 03:21:51)

Зброя йому не потрібна, хе, - думала Ната, підходячи ближче до юнака, - ніби я не знаю..
- До речі, для тих, хто володіє словом, у нас є парадний вхід, - сказав він. Це дещо здивувало дівчину, однак виду вона не подала.
- Правда? На майбутнє запам’ятаю.
Парадний вхід? Він що, знущається?.. Ніби я знаю, хто вони такі і що зі мною зроблять, якщо я просто прийду і заявлю, що володію Словом. Питань тоді буде… А так – одразу по справі, і говоритиму, напевно, не з останнім рядовим солдатом…
- До речі, ти так і не представився, - нагадала вона хлопцеві.
- А хіба я мусив? – скептично поглянув він.
- Ну, це було б логічно. І взагалі, не з’їм же я твоє ім’я.
А, точно. Катана. Треба її повернути. Ната призупинилась та зосередилась. Гірісте. Катана сформувалась прямо перед дівчиною. Вона спокійно взяла її та протягнула юнаку.
- Ось, візьми. Гарна катана.
- [b]Дякую,[/b] – холодно відповів він та забрав меча, - Хатар.
Меча не стало. Деякий час вони ішли мовчки. Ната думала про те, скільки ще людей володіє словом. Слава казав, що таких мало, і був дуже здивований, коли дізнався, що вона – одна з них. Напевно, в них є якийсь список таких людей, чи що. Але хто вони, і для чого це їм?
- Не розкажеш про вашу організацію? – запитала вона, не надто розраховуючи на відповідь.
- Ні.
- Як мило, - зітхнула дівчина, - ну скажи хоч, куди ми ідемо.
- Не куди, а до кого.
- Окей, до кого?
- Прийдемо – дізнаєшся.
Просто найкращий співрозмовник у світі, - печально подумала Ната. Хвилин через 20 вони вийшли з лісу та попрямували до найближчої будівлі. Зайшли в неї, а далі навіть гіпноз не допоміг би Наті згадати дорогу. Вони десь півгодини блукали переходами, спускались, піднімались сходами, переходили через дворики та знову йшли коридорами… Аж поки не опинились перед кабінетом, на дверях якого висіла солідна табличка «Полковник».

Ліси ->  Кабінет Полковника

Отредактировано Натка (2012-06-21 04:49:42)